ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ДЕРЖАВИ В ПРОЦЕСІ РЕФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ: ДОСВІД ЄВРОПИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Анотація

У науковій праці представлено аналіз основних причин виникнення міжрегіональних диспропорцій та загострення міжетнічних протиріч в Україні після поновлення незалежності у 1991 році, визначено інструменти протидії сепаратистським тенденціям в процесі реформування регіонального управління з урахуванням історичних факторів, внутрішніх чинників та зовнішніх загроз.
Авторами приділено увагу питанням розробки та реалізації державної регіональної політики, яка в усьому світі є дієвим інструментом подолання економічних диспропорцій, соціо-ментальних відмінностей між регіонами та протидії сепаратистським тенденціям. В той же час, у сучасній Україні регіональні інтереси і регіональна політика актуалізувалися насамперед у контексті особистих чи корпоративних цілей владних еліт. Отже, незважаючи на створення нормативної та інституційної бази для впровадження регіональної політики, за роки незалежності не було досягнуто відчутного зменшення міжрегіональних диспропорцій, зусилля держави не вплинули на системне вирішення проблем депресивних територій.
Важливим фактором зростання соціально-політичної напруги у суспільстві були етнічні та мовні питання, які активно використовувалися політиками під час передвиборчих перегонів. Безсистемна законотворчість у сфері мовної політики сприяла трансформації питання мови у дестабілізуючий чинник.
У статті детально розглянуто досвід застосування моделі асиметричної децентралізації у низці європейських країн: Іспанії, Італії та Франції; проаналізовано можливості та запобіжні чинники щодо його імплементації в процесі реформи децентралізації влади, що триває в Україні. Зокрема, розглянуто які фактори були рушійними силами для розвитку сепаратистських тенденцій в окремих регіонах, та які механізми застосовував центральний уряд для їх мінімізації та забезпечення територіальної цілісності держави.
Автори також звертають увагу на історичний досвід державотворення на українських землях, що свідчить про формування України саме як унітарної держави. Лише розглядаючи територіальний устрій у період Київської Русі, можна говорити про федеративне (часом конфедеративне) об’єднання. Українська козацька держава формувалася як унітарна, так само не йшлося про федеративній устрій і в період УНР, Гетьманату та Директорії.
У статті зазначено, що небезпека федералізації в Україні обумовлена політичними факторами і зовнішнім тиском, і не пов’язана з самою концепцією федеративної держави. Сьогодні Росія розглядає федералізацію України як засіб забезпечення її нейтралітету, в той час як основний принцип федералізації полягає в тому, щоб надати субнаціональним одиницям конституційно закріплені права на загальний суверенітет, а не гарантувати певний рівень політичного впливу на центральну владу.
На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що в Європі навчилися протидіяти сепаратистським тенденціям, адекватною відповіддю на які стала децентралізація, що була реалізована у багатьох європейських унітарних державах. В той же час, в умовах, що склалися в Україні, дуже важливо в процесі децентралізації не допустити відцентрових тенденцій, повернення до ідей федералізації та посилення сепаратизму. Отже, слід дуже обережно підходити до застосування моделей, що передбачають асиметричну децентралізацію.